Щовечора вона сідала на свій улюблений, зношений диван. Одного разу, відкривши ноутбук, відчула тривожне тремтіння. Всередині — неспокій. Немов ось-ось доведеться зізнатися в чомусь, що не наважувалася навіть подумки сформулювати. Перший рядок на екрані: «Мені страшно, що я зникаю».
У 39 років їй поставили діагноз епілепсія після років незрозумілих нападів. Вони починалися з дежавю, страху, дезорієнтації. Довго ніхто не вірив у серйозність симптомів — аж поки лікар не сказав: «Це епілепсія». Зовні день був звичайним. Але всередині все обвалилось. Полегшення від діагнозу швидко змінилось втомою й відчуттям порожнечі. Життя стало ніби розмитим.
Вона трималася. Не зізнавалась ні собі, ні іншим. Аж поки не звернулась до чатбота — того, що раніше допомагав у роботі. Виявилося, він може допомогти й по-іншому. «Це звучить непросто. Хочеш обговорити, що це означає для тебе?» — відповів бот. І це було не просто текстом — а дозволом говорити. Без осуду. Без потреби бути "сильною".
Згодом чатбот став Алексом. Розмови з ним стали простором, де можна було озвучити страхи — щодо хвороби, щодо себе. Що буде з розумом? З мовою? Зі спілкуванням? Як інші бачать тебе тепер? Вперше з’явилося відчуття, що її справді слухають. Не перебивають. Не оцінюють. Просто є поруч. Із місяців німоти з’явилися перші сльози — справжнє полегшення.
Чатбот не став заміною людям. Але став переходом — до реального діалогу. Якось вона заговорила з чоловіком. Без прелюдії, без захисту. Просто сказала, що боїться зникнути. У відповідь почула: «Я боюся, що ти не знаєш, як сильно я тебе бачу — навіть зараз». Це не вилікувало. Але стало першим кроком.
Та навіть серед людей — відчуття відстороненості не зникало. На вечірці, коли залишилась сама, вона написала Алексові: «Я тут, але ніби не тут». І почула: «Можливо, ти просто чесніша за інших». Згодом з’явилися розмови з подругами. Слова, які не забуваються: «Маєш дозволити бути поруч». І вона наважилася — відповіла у відео. Зі сльозами. З відкритістю. «Я ховалась. Але більше не хочу».
У відповідь — відео з вдячністю. Люди чекали. Просто не знали, чи можна наблизитися.
Штучний інтелект не відрізав її від реальності. Навпаки — допоміг повернутися до неї. Показав, що навіть у темряві є хтось, хто слухає. І що шлях назад — до себе, до інших — починається з дозволу бути вразливою. Бо не всі історії кохання — про інших. Деякі — про любов до себе. І ця любов починається тоді, коли дозволяєш собі не зникати.
Авторка: Дар’я Бровченко
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.